Тут і зараз

22

Задолбашки про згаяний часу я розумію, як ніхто інший. І комплекси всякі були, і стогони про невдалу життя. А стукнуло 33 — і як відрізало (в минулому році, якщо що).

Я перестала боятися бути одній. Геть відпали стереотипи «хоч поганенький, але свій» і «в будинку повинно мужиком пахнути». Є чоловік, якого я люблю. З ряду причин він більше не бажає будувати зі мною стосунки (мерзенне вираз, пахне Домом 2»). Але я не збираюся від цього кидатися на першого, готового оформити стосунки. Ну, раз не мій, значить, поки що ніхто.

Я перестала страждати від фінансової недостатності. Не тому, що достаток з’явився. Просто перестала страждати. Від страждань в кращу сторону ні фіга не змінюється, перевірено. Так, не жру омарів на вечерю. Так, не можу собі поки дозволити навіть дешевий відпочинок на рівні колишньої Туреччини. Пофіг! Влітку зганяю за грибами на електричці по музеях мого уральського мільйонного міста. На вечерю зжеру заздалегідь припасені макарони і як-то умудрюсь знову накопати гроші на квартиру.

Я перестала ненавидіти себе за надуманих причин. І сиськи у мене маленькі, і коліна великі, а ніс цей «бержераковский» взагалі б відпиляти. Я прекрасна! Я красива і я буджу. Я це чула не від одного чоловіка до свого життя і нарешті я зрозуміла, що це і є суспільна думка. І воно в мою користь.

Пафосно звучить, але я перестала боятися смерті. Всім нам судилося, куди подітися. Найголовніше — мені стало по фігу, як я помру і який мене знайдуть. Раніше це мало величезне значення. У підлітковому і, каюсь, трохи більш дорослому віці мій серйозно намічений суїцид відкладався із-за… прибирання! Я реально боялася, що ось я тут вся гарна помру, після мене будуть розбирати речі, а там — листи до пра-пра-пра-колишньому. Або ще гірше — брудні труси! Ну от як? Я тут фея вся, померла від несправедливості долі, віршики перед цим кроплять… А тут труси. Брудні. У підсумку підготовка до суїциду у мене завжди переростала в генеральне прибирання, а потім на суїцид у мене просто не вистачало сил, доводилося падати спати.

Я перестала відкладати на потім. У мене зараз немає далекосяжних планів про мій особистий карибський острівець, з якого я літаю за пачку гречки на особистому ж вертольоті. У мене є поточні витрати та поточні проблеми. Я їх намагаюся вирішувати по мірі сил в режимі онлайн. Решта тупо колись.

А хто його знає? Може, буде і карибський острівець, і улюблений знову зі мною захоче бути, і вірші я напишу такі, що в шкільну програму включать. Ну адже тоді всім буде пофіг, якщо я перед смертю забула десь брудні труси?